Чи знайоме вам це відчуття?

Ніби у вашому житті вже є багато того, про що колись мріялося. Улюблена робота. Людина поруч. Друзі. Досягнення, якими можна було б пишатися.  Здавалося б, є всі підстави нарешті відчути: «Я достатній. Я впорався.»

Але чомусь цього не відбувається. На роботі ви можете ловити себе на думці:

«Я недостатньо компетентний. Просто мені пощастило. Одного дня всі зрозуміють, що я не такий хороший спеціаліст, як про мене думають.»

У стосунках з’являється інший страх:

«Він ще не знає мене по-справжньому. Якщо дізнається, який я насправді, — розчарується і піде.»

У батьківстві — відчуття, що ви недостатньо хороший(а) батько чи мати. У дружбі — що ви недостатньо цікаві. У власному розвитку — що недостатньо читаєте, знаєте чи стараєтеся. 

Змінюються обставини. Але саме переживання залишається дивовижно схожим.

А що якщо це все  має спільне коріння?

Можливо, справа не в роботі. Не у стосунках. Не в батьківстві.І навіть не в тому, наскільки ви успішні. Можливо, у всіх цих ситуаціях людина щоразу переживає себе однаково.

Я умовно називаю це відчуттям «недо». Це не психологічний термін і не діагноз. Це лише спосіб описати внутрішній досвід, який я часто зустрічаю в терапії.

«Недо» — це не те, що людина про себе думає. Це те, як вона починає себе переживати.

Саме тому змінити це переживання так складно. Якби це була лише думка, її можна було б легко спростувати. Але це не просто думка. Це спосіб дивитися на себе.

Уявіть молодого спеціаліста, який щиро переконаний, що ще недостатньо компетентний. Минають роки. Він навчається, набуває досвіду, до нього звертаються за порадою колеги, керівництво пропонує нову посаду. Здавалося б, сумніви мали б зникнути. Але часто вони не зникають.Вони лише знаходять нові пояснення.

«Мені просто пощастило.»

«Напевно, мене призначили тому, що не було кращого кандидата.»

«Є люди, які знаються на цьому значно більше.»

Змінилася реальність.

Змінилася реальність. Але не змінився спосіб переживати себе. І мені здається, саме тому так часто не допомагають зовнішні досягнення. Не тому, що вони неважливі. А тому, що вони не торкаються того місця, де народжується відчуття власної достатності.

Як психотерапевт, я не раз помічала одну цікаву річ. Люди, які живуть із відчуттям «недо», дуже рідко перестають бігти. Вони багато працюють. Навчаються. Прагнуть бути кращими партнерами, батьками, друзями, спеціалістами. І в цьому немає нічого поганого.

Проблема починається тоді, коли всі ці зусилля стають не проявом цікавості до життя, а спробою нарешті заслужити право відчути себе достатнім.

Мені подобається одна метафора. Уявіть людину, яка багато років носить окуляри з легким сірим фільтром. Вона настільки до них звикла, що перестає помічати їхню присутність. Вона щиро переконана, що світ просто такий.

Можливо, з відчуттям «недо» відбувається щось схоже. Ми настільки звикаємо переживати себе недостатніми, що перестаємо помічати сам фільтр. Ми починаємо сприймати його як реальність.

Наступного разу, коли ви зловите себе на думці:

«Я недостатньо хороший.»

«Я недостатньо розумна.»

«Я недостатньо…»

Не поспішайте сперечатися із собою.

Не поспішайте сперечатися із собою.

Не намагайтеся одразу довести собі, що це неправда. Просто на мить зупиніться і запитайте себе:

«Це справді говорить про мене?»

«Чи це той знайомий спосіб переживати себе, який знову проявився?»

Можливо, саме з цього запитання і починаються зміни. Не тоді, коли ми нарешті знаходимо докази, що ми достатні. А тоді, коли починаємо помічати, як саме переживаємо себе. 

Адже, можливо, «недо» — це не правда про нас. Це лише спосіб, у який ми звикли дивитися на себе.